«Поклик Лорелеї» — четверта серія першого сезону «Зоряного шляху: Анімаційний серіал», в оригіналі “The Lorelei Signal”. Вона вперше вийшла 29 вересня 1973 року, була написана Маргарет Армен і зрежисована Хелом Сазерлендом. Це важливий епізод не лише для TAS, а й для всієї класичної епохи «Зоряного шляху», бо саме тут лейтенант Ухура отримує одну зі своїх найсильніших ролей: вона фактично бере командування «Ентерпрайзом» у момент, коли чоловіча частина екіпажу втрачає здатність діяти тверезо. (Wikipedia)

Після масштабної історії «Зникнення планети», де «Ентерпрайз» мав справу з гігантською живою космічною хмарою, «Поклик Лорелеї» здається більш камерним і навіть трохи пригодницько-міфологічним епізодом. Але це лише перше враження. За зовнішньою оболонкою історії про прекрасних інопланетянок, які заманюють чоловіків на планету, ховається досить цікава суміш фантастики, античного мотиву сирен, теми виживання, гендерної інверсії та класичного для «Зоряного шляху» питання: чи можна побачити за небезпечною поведінкою чужої цивілізації не лише злочин, а й трагедію?

Сюжет починається з того, що «Ентерпрайз» прибуває в сектор космосу, де зорельоти зникають із дивною регулярністю — раз на 27,346 зоряних років. Корабель приймає загадковий музичний сигнал, який особливо сильно впливає на чоловіків екіпажу. Він викликає ейфорію, марення, втрату концентрації й майже гіпнотичне захоплення. Кірк, Спок, Маккой і лейтенант Карвер спускаються на планету в системі Таурус, звідки надходить сигнал, і зустрічають там расу прекрасних жінок, які приймають їх як бажаних гостей. Але гостинність швидко виявляється пасткою: чоловіки починають слабшати й старіти, а спеціальні пристрої на їхніх головах передають життєву енергію мешканкам планети. (Wikipedia)

На папері така зав’язка могла б легко скотитися в дешеву фантастику про «планету спокусниць». І частково епізод справді не уникає наївності свого часу: жінки Тауруса зображені дуже умовно, як майже міфологічні красуні, а чоловіки екіпажу іноді виглядають занадто безпорадними перед очевидною пасткою. Але саме тут серія робить крок убік від банальності. Її головний інтерес не в тому, що Кірка знову намагаються звабити, а в тому, хто залишається здатним діяти, коли звична командна структура руйнується.

Центральна постать епізоду — Ухура. У класичному «Зоряному шляху» вона часто була незамінною частиною містка, але сценарії рідко давали їй можливість повністю вийти на перший план. «Поклик Лорелеї» виправляє це хоча б на один епізод. Коли Скотті, який формально мав би лишатися старшим офіцером на борту, теж опиняється під впливом сигналу, саме Ухура розуміє масштаб загрози. Вона не чекає дозволу, не панікує, не виконує роль декоративного свідка. Вона бере командування, організовує дії корабля і готує рятувальну операцію.

Це дуже важливий момент для образу Ухури. Її рішення не подається як випадковість або комічна ситуація. Вона діє професійно, холоднокровно й логічно. Поряд із нею важливу роль отримує медсестра Чапел, а рятувальна група складається з жінок екіпажу. За сюжетом саме Ухура, Чапел і жіноча команда безпеки спускаються на планету, щоб урятувати Кірка, Спока, Маккоя та інших чоловіків, які стали жертвами тауреанок. (Wikipedia)

У цьому сенсі «Поклик Лорелеї» — один із найцікавіших епізодів TAS з погляду гендерної динаміки. Звичайна формула класичного пригодницького телебачення тут перевертається. Не чоловіки рятують жінок, а жінки рятують чоловіків. Не Кірк знаходить остаточний вихід із ситуації, а Ухура фактично стає капітанкою в кризовий момент. Звісно, серія не є радикально сучасною в усьому: образ «планети жінок, які висмоктують життєву силу чоловіків» сьогодні може виглядати дещо проблемно й надто прямолінійно. Але для 1973 року сама можливість побачити Ухуру в командній ролі була справді помітною.

Епізод також працює як варіація на тему сирен. Назва «Лорелея» відсилає до легендарного образу жінки, чий спів заманює моряків до загибелі. Тут море замінене космосом, кораблі — зорельотами, а скелі — планетою в системі Таурус. Ідея дуже проста, але ефективна: дослідники космосу, які звикли довіряти науці, потрапляють у пастку майже міфологічної спокуси. «Зоряний шлях» часто любив переосмислювати старі міфи в науково-фантастичному ключі, і «Поклик Лорелеї» добре вписується в цю традицію.

Найцікавіша частина тауреанок не в їхній красі, а в їхній трагедії. Поступово з’ясовується, що вони не просто садистичні хижачки, які заманюють кораблі заради розваги. Їхній народ колись оселився на цій планеті, але її умови змінили їхню біологію. Жінки стали фактично безсмертними й молодими, але втратили нормальну здатність до продовження життя та змушені періодично забирати життєву енергію чоловіків, аби підтримувати власне існування. Вони заманювали кораблі кожні 27 років, бо інакше їхній застиглий світ не міг тривати. (Wikipedia)

Саме ця деталь рятує епізод від повної плакатності. Тауреанки небезпечні, і їхні дії не можна виправдати: вони вбивали екіпажі кораблів, позбавляли чоловіків життя й підтримували своє існування за рахунок інших. Але водночас вони не є просто «злими королевами космосу». Вони застрягли в жахливому біологічному й соціальному глухому куті. Їхнє безсмертя — не дар, а пастка. Вони не живуть повноцінно, а лише продовжують стан, який давно перетворився на красиву в’язницю.

Фінал із цієї причини виглядає більш гуманістичним, ніж можна очікувати від такого сюжету. Ухура не просто перемагає тауреанок силою. Вона змушує їх подивитися на власну ситуацію чесно й пропонує вихід: Федерація може допомогти переселити їх у придатніший світ, де їхні тіла з часом повернуться до нормального стану. Лідерка тауреанок Тіла зрештою знищує пристрій, який заманював кораблі, і приймає можливість смертного, але справжнього життя. (Wikipedia)

Цей фінал дуже характерний для «Зоряного шляху». Серія не закінчується просто тим, що герої оглушили ворогів фазерами й полетіли далі. Конфлікт завершується моральним вибором з боку чужої цивілізації. Тауреанки мають відмовитися від паразитичного безсмертя заради нормального існування. У цьому є красива ідея: життя цінне не тому, що воно нескінченне, а тому, що воно має розвиток, ризик, зміну й завершення. Вічна молодість без майбутнього виявляється гіршою за смертність.

Окрема сильна сцена — старіння Кірка, Спока й Маккоя. Вона перегукується з класичним мотивом швидкого старіння в «Зоряному шляху», зокрема з епізодом оригінального серіалу «The Deadly Years». Тут, щоправда, процес має іншу природу: чоловіки не просто заражені, їх буквально виснажують. Для Кірка це особливо неприємне становище, бо він втрачає контроль, фізичну силу й звичну харизму. Для Спока ситуація цікава тим, що завдяки вулканській тривалості життя він старіє менш катастрофічно, а отже залишається здатним допомогти Ухурі знайти рішення.

Розв’язка з використанням транспортера для відновлення початкових фізичних параметрів виглядає одночасно зручною і дуже «треківською». Спок пропонує використати шаблони транспортера, збережені під час попереднього переміщення, щоб повернути чоловікам їхній нормальний вік. (Wikipedia) З погляду суворої логіки це, можливо, надто просте рішення. Але для «Зоряного шляху» транспортер завжди був не лише транспортним пристроєм, а й майже сюжетною магією, яка час від часу дозволяє обійти біологічні катастрофи.

Слабкі місця епізоду очевидні. Передусім це надто стислий хронометраж. Історія має багато елементів: зникнення кораблів, гіпнотичний сигнал, планета жінок, старіння екіпажу, Ухура в командуванні, трагедія тауреанок, етичний фінал. У 23 хвилини все це вміщується, але не завжди дихає. Хотілося б більше часу на внутрішній конфлікт Тіли, більше деталей про історію її народу, більше сцен, де Ухура саме командує кораблем, а не просто переходить від одного рішення до іншого.

Інша проблема — певна наївність образів. Чоловіки екіпажу поводяться майже карикатурно під дією сигналу, а тауреанки на початку виглядають як типові фантастичні «амазонки-спокусниці». Сучасний глядач може сприйняти це як застарілий телевізійний троп. Однак варто визнати, що друга половина епізоду робить цей троп складнішим. Те, що починається як історія про небезпечних красунь, завершується історією про цивілізацію, яка втратила нормальний шлях розвитку й боїться смерті більше, ніж морального падіння.

Анімація Filmation, як і в попередніх серіях, залишається обмеженою. Рухи персонажів стримані, обличчя часто статичні, а деякі сцени виглядають більше як ілюстрована радіоп’єса, ніж повноцінна анімаційна постановка. Проте саме в «Поклику Лорелеї» є візуальний потенціал: золотисті мешканки Тауруса, храмові споруди, атмосферний музичний сигнал, старіння героїв, жіноча рятувальна група. Навіть якщо техніка не завжди дозволяє зробити це видовищним, сама уява сценарію працює добре.

Найбільша цінність серії — не в антагоністках і не в фантастичній біології, а в тому, що вона дає Ухурі простір бути лідеркою. Для персонажки, яка в оригінальному серіалі часто була символічно важливою, але сюжетно недовикористаною, це має велике значення. Тут вона не просто операторка зв’язку. Вона офіцерка Зоряного флоту, здатна оцінити кризу, взяти відповідальність, зібрати команду, провести операцію і знайти не лише тактичне, а й гуманістичне рішення.

У підсумку «Поклик Лорелеї» — епізод нерівний, місцями наївний, але дуже важливий. Він використовує старий міфологічний мотив сирен, додає до нього науково-фантастичне пояснення, створює загрозу для чоловічої частини екіпажу й несподівано перетворює історію на одну з найкращих сцен для Ухури в класичному «Зоряному шляху». Це не найтонша серія TAS, але вона має серце, ідею та пам’ятний командний момент.

«Поклик Лорелеї» показує, що справжня сила «Ентерпрайза» не в одному капітані й не в кількох легендарних чоловіках на містку. Сила корабля — в екіпажі. Коли Кірк, Спок, Маккой і Скотті виведені з гри, місія не завершується. Просто вперед виходять ті, кому раніше сценарії рідше давали центр сцени. І саме тому ця серія, попри всі свої старомодні риси, залишається помітною: вона нагадує, що Зоряний флот тримається не на героїчній позі, а на професіоналізмі тих, хто готовий узяти командування тоді, коли більше нікому.