«Пасинки Платона» — це десята серія третього сезону Star Trek: The Original Series. Її написав Меєр Долінскі, режисером став Девід Александер, а вперше епізод вийшов 22 листопада 1968 року. За базовим сюжетом «Ентерпрайз» відповідає на сигнал лиха з віддаленої планети й зустрічає там спільноту безсмертних гуманоїдів-платоніанців, які мають телекінетичні здібності та швидко перетворюють візит екіпажу на садистичну виставу. Саме ця серія найбільше запам’яталася через сцену поцілунку Кірка й Угури, яку часто називають одним із найважливіших расових телевізійних моментів епохи, хоча ширше формулювання про «перший міжрасовий поцілунок на телебаченні» сьогодні вважають спрощенням. (Wikipedia)

І це, мабуть, найприкріше й найточніше, що можна сказати про «Пасинків Платона»: серія стала культурно значущою не тому, що вона особливо добре написана чи бездоганно поставлена, а тому, що в ній стався один момент, який пережив сам епізод. Бо якщо дивитися на неї саме як на драму, а не як на телевізійний артефакт 1968 року, то перед нами дуже дивна, дуже жорстока й місцями відверто неприємна історія. Не в сенсі «провокативна» чи «смілива», а в сенсі емоційно липка: у ній занадто багато приниження, занадто мало справжньої глибини в антагоністах і занадто сильне відчуття, що сценарій отримує нездорове задоволення від того, як довго можна мучити головних героїв.

Сюжет запускається просто. Кірк, Спок і Маккой спускаються на планету у відповідь на виклик і зустрічають Александра — маленького на зріст чоловіка, який одразу пояснює, що місцеві називають себе послідовниками Платона. За його словами, вони пов’язують себе з античною Грецією, а їхній правитель Пармен потребує медичної допомоги після зараженої рани. Після лікування стає ясно, що вся ця гостинність — пастка: платоніанці не збираються відпускати Маккоя й хочуть зробити його своїм постійним лікарем, а опір екіпажу зустрічають не просто силою, а навмисним, театралізованим приниженням. Поступово з’ясовується і джерело їхніх здібностей: елемент кіронід у місцевому середовищі, який у більшості з них взаємодіє з організмом так, що дає телекінез, але не працює в Александра через фізіологічну особливість. (Wikipedia)

На рівні ідеї тут є чимало потенціалу. Серія бере красиву назву — «Пасинки Платона» — і будує історію про суспільство, яке прикриває свою моральну порожнечу філософським престижем. Тобто це не «діти Платона» у великому сенсі, а саме його «пасинки»: люди, які запозичили мову високої культури, але перетворили її на ширму для тиранії, нудьги й естетизованого садизму. У цьому є майже класична для Star Trek іронія: цивілізація, що вважає себе витонченою, виявляється по суті розбещеною аристократією, яка більше не створює нічого нового і живе лише за рахунок влади над іншими. Як задум це дуже вдалий хід. Як виконання — значно менш переконливий.

Найсильніша сторона епізоду — не Кірк і навіть не знаменитий поцілунок, а Александр. Reactor у своєму розборі підкреслює, що саме він виявляється героєм із найбільшою гідністю в усьому епізоді, і це важко заперечити. Александр єдиний серед платоніанців не має сили, а тому для власного суспільства він — майже слуга, виняток, жива ознака «неповноцінності». Але саме він першим відчуває сором, саме він бачить моральну потворність того, що його «вищі» співплемінники називають розвагою, і саме через нього серія хоча б частково виходить за межі простого набору тортурних сцен. Майкл Данн грає його з такою вразливою стриманістю, що поруч із ним усі ці псевдоеллінські володарі виглядають ще дрібнішими. (Reactor)

Це важливо ще й тому, що «Пасинки Платона» насправді не є серією про могутність. Це серія про залежність. Платоніанці всесильні у фізичному сенсі, але духовно вони давно виснажені. Вони не досліджують, не сперечаються, не будують і не мислять — вони лише керують тілами інших людей, ніби ляльками. У цьому сенсі їхня телекінетична сила є майже ідеальним символом деградації: замість дії — контроль, замість культури — маніпуляція, замість філософії — примусова гра. Епізод явно хоче показати, що влада без етики швидко стає не величчю, а вульгарністю. І в найкращі моменти це справді працює.

Проблема в тому, що серія занадто довго смакує саме механіку приниження. Після того як Пармен вирішує зламати волю Маккоя, починається майже безперервний ланцюг знущань: Кірк змушений бити себе, потім і Кірк, і Спок мусять танцювати, декламувати, кривлятися, повзати, грати ролі для розваги своїх мучителів. Reactor дуже точно переказує цей каскад сцен, і в письмовому вигляді це навіть звучить абсурдно. Але на екрані вони не стільки смішні, скільки виснажливі. Серія прагне показати, що платоніанці жорстокі, але дуже швидко це стає очевидно, і далі повторення вже не додає змісту, а лише накопичує дискомфорт. (Reactor)

Особливо болісною є лінія Спока. Один із найжорсткіших моментів епізоду — те, що його примушують не просто поводитися безглуздо, а насильно виводять із-під контролю, змушуючи сміятися, плакати, демонструвати емоції проти його волі. Для персонажа, чия ідентичність тримається на дисципліні, це майже психологічне розчленування. У серіалі є сцени, де вулканська стриманість руйнується драматично й змістовно, але тут цей злам подано саме як форму розваги для тиранів. І через це епізод набуває дуже неприємного присмаку: він ніби не завжди розуміє різницю між драматичним випробуванням персонажа і просто публічною деградацією заради шоку.

Саме на цьому тлі сцена з Кірком і Угурою набуває подвійного значення. З одного боку, офіційний сайт Star Trek прямо згадує «Plato’s Stepchildren» як епізод, у якому Кірк і Угура поділили те, що Нішелл Ніколс і Вільям Шетнер називали телевізійним першим міжрасовим поцілунком, і підкреслює його значення для американського телебачення кінця 1960-х. З іншого боку, і StarTrek.com, і критики на кшталт A.V. Club нагадують важливу річ: у самій серії цей поцілунок не є вільним, романтичним або визвольним. Він примусовий, насильницький і задуманий як ще одна форма приниження. Тобто його історична сміливість не скасовує того, що емоційно це навмисно страшний, а не прекрасний момент. (startrek.com)

І в цьому, мабуть, головна суперечність епізоду. Його культурний слід дуже великий, але всередині самої серії цей слід народжується з бруду. Це не історія про двох людей, які долають расовий бар’єр, а історія про двох людей, яких змушують зробити це під контролем садистів. A.V. Club колись дуже влучно написав, що сумно усвідомлювати: в 1968 році такий крок на телебаченні все ще треба було подавати через примус і дискомфорт. Саме тому я не можу сприймати «Пасинки Платона» як серію, що «випередила свій час» у звичному, тріумфальному сенсі. Вона швидше показує, якою незграбною, компромісною і болісною буває культурна зміна, коли система ще не готова дозволити їй бути просто людською. (startrek.com)

При цьому сам епізод зовсім не бездумний. У ньому є чітка моральна вісь: Кірк, Спок і Маккой відмовляються підкоритися внутрішньо, навіть коли зовні ними керують. Маккой не погоджується залишитися просто тому, що йому показали межу чужої жорстокості; навпаки, він тримається ще впертіше. Александр, побачивши це, вперше починає розуміти, що проблема не в ньому, а в суспільстві, яке принизило його до стану домашньої тварини. А кульмінація з кіронідом і контрсилою Кірка та Спока ніби формально повертає серію в більш традиційний режим: наука, винахідливість і самоконтроль перемагають моральну деградацію. (Wikipedia)

Але навіть цей фінал не повністю знімає осад. Так, сюжет замикається: Маккой знаходить спосіб дати Кірку і Споку більшу телекінетичну силу, Пармeна зупинено, Александр отримує шанс на інше становище. Проте емоційно серія вже настільки просякнута жорстокістю, що перемога не приносить полегшення. Вона радше схожа на те, як після неприємного сну нарешті прокидаєшся, але неприємний настрій не минає ще довго. Саме це і відрізняє «Пасинків Платона» від багатьох сильніших серій TOS: тут є тема, є конфлікт, є навіть історичний масштаб, але немає внутрішньої гармонії, яка перетворює неприємне на справді велике мистецтво.

Мені здається, що ця серія краще працює як симптом, ніж як шедевр. Вона дуже добре показує третій сезон у його крайнощах. Тут є смілива ідея, яка могла б стати гострою сатирою на елітаризм, соціальну жорстокість і естетизовану владу. Тут є реальний культурний прорив. Тут є сильний другорядний персонаж у виконанні Майкла Данна. Але тут же є надлишок табірної жорстокості, дивна любов до принизливого фарсу й дуже нерівний тон, через який серія то хоче бути серйозною політичною притчею, то перетворюється на майже незручний спектакль із знущаннями.

У підсумку «Пасинки Платона» — це важливий, але не дуже добрий епізод. Його не можна ігнорувати, бо він справді залишив слід у телевізійній історії. Але й любов до нього не виникає автоматично лише тому, що в ньому є знаменитий поцілунок. Це серія, яку радше поважають за її наслідки, ніж люблять за її форму. І, можливо, саме так на неї й варто дивитися: не як на прихований шедевр, а як на дивний, болісний, культурно значущий документ того моменту, коли Star Trek знову спробував сказати більше, ніж дозволяло йому телебачення свого часу — і зробив це незграбно, жорстко, але так, що це все одно неможливо забути. (startrek.com)