«Миттєво» — одна з тих серій третього сезону оригінального «Зоряного шляху», які добре показують і силу, і слабкість пізнього TOS одночасно. Це одинадцятий епізод сезону, вперше показаний 29 листопада 1968 року. Телеспектакль написав Артур Гайнеман за сюжетом Джина Л. Куна, який у третій сезон часто ховався під псевдонімом Лі Кронін, а режисером був Джад Тейлор. За сюжетом «Ентерпрайз» відповідає на сигнал лиха з планети Скаллос і стикається з цивілізацією істот, що існують у настільки прискореному часовому режимі, що для звичайних людей вони практично невидимі. (Wikipedia)

Уже сама вихідна ідея серії дуже сильна. У TOS не так уже й багато епізодів, де фантастичне припущення настільки чисте й одразу драматично продуктивне. Не богоподібний прибулець, не чергова культурна алегорія під маскою іншої планети, а майже фізична проблема сприйняття: що буде, якщо поруч із тобою живе хтось, кого ти не можеш побачити, бо він буквально живе в іншому темпі часу? A.V. Club свого часу писав про «Wink of an Eye» як про епізод, який принаймні відчувається справжнім «Зоряним шляхом» у слабкому третьому сезоні, а Reactor називав у ньому саме сюжет Куна тим, що має всі ознаки добротної Trek-історії. І це відчувається з перших хвилин. (AV Club)

Початок серії працює майже як космічний трилер із домішкою фільму жахів. «Ентерпрайз» отримує сигнал із красивого, але покинутого міста на Скаллосі. Команда бачить архітектуру, предмети побуту, ознаки нещодавнього життя, але не знаходить жодної істоти. Маккой не фіксує тваринних форм життя, однак Кірк чує дивне дзижчання, ніби комаху, якої ніхто інший не помічає. Потім один із охоронців, Комптон, просто зникає після ковтка води з фонтану. Це дуже вдалий драматургічний хід: серія не пояснює небезпеку одразу, а спершу дає глядачеві просте й моторошне відчуття, що сам простір навколо героїв населений чимось, що принципово вислизає від нормального людського досвіду. (memory-alpha.fandom.com)

І далі епізод робить ще один дуже вдалий поворот: загроза не лишається на планеті, а переноситься на борт «Ентерпрайза». Відчиняються й зачиняються шафи, щось втручається в системи життєзабезпечення, а місток і відсіки корабля починають поводитися так, ніби ними вже хтось користується зсередини. Але цей «хтось» не залишає себе в кадрі. Саме тут «Миттєво» знаходить одну зі своїх найкращих інтонацій: загроза існує у наслідках. Ми бачимо не ворога, а його сліди. A.V. Club слушно зазначав, що в епізоді є щось тривожне в самій ідеї противника, якого можна впізнати лише за тим, що він уже наробив. Це не чистий жах, але дуже близько. (Reactor)

Коли Кірк випиває отруєну каву й раптом бачить, як увесь місток уповільнюється до майже нерухомого стану, серія нарешті відкриває карти. З’являється Діла — представниця скаллосіанців, яка буквально цілує Кірка і представляється йому як «ворог». Це один із тих моментів, які TOS умів робити майже ідеально: водночас абсурдно, сексуально, дивно й небезпечно. Скаллосіанці не просто невидимі. Вони живуть у стані прискореного часу через наслідки катастрофи на планеті, а їхня цивілізація опинилася на межі зникнення, бо вони стали стерильними. Саме тому їм потрібні «звичайні» гуманоїди як нова репродуктивна основа. У цьому сюжетному ході є все, що любив пізній TOS: катастрофа, еротичний підтекст, псевдонауковий ризик і морально слизька спроба виживання будь-якою ціною. (Wikipedia)

І тут починається найцікавіша частина серії — не стільки фізична, скільки психологічна. Діла не подається як чиста лиходійка. Reactor дуже точно зауважує, що скаллосіанці спершу виглядають поганцями, але згодом стає зрозуміло: вони радше жертви катастрофи, які намагаються якось утримати себе від остаточного зникнення. У цьому є справжня «зоряношляхівська» двозначність. Так, вони викрадають людей, саботують корабель і готові використати екіпаж як «племінний фонд». Але мотивація їхня не імперська і не садистична. Це мотивація приречених, які вже вичерпали всі пристойні виходи. Саме ця риса не дає епізоду скотитися в просту історію про сексуально небезпечну прибульку і робить його хоч трохи трагічним. (Reactor)

Разом із тим серія не зовсім справляється з усім потенціалом своєї ідеї. A.V. Club називав її «функціональною»: не великою, не особливо глибокою, але цілком робочою в межах слабкого сезону. І це формулювання дуже точне. Бо після сильного початку «Миттєво» обирає доволі передбачуваний шлях: Діла захоплюється Кірком, її лідер Раель ревнує, на кораблі триває саботаж, а Маккой і Спок шукають спосіб зрозуміти, що взагалі сталося з капітаном. Серія так і не стає повноцінною драмою про іншу форму часу й буття. Вона швидше бере блискучий фантастичний гачок і розгортає його в цілком знайому пригодницько-романтичну схему з любовним трикутником і рятувальною операцією. (AV Club)

Але навіть у такому вигляді в епізоді є чимало задоволення. Особливо добре працює те, як він зображає саму прискореність. Для Кірка світ раптом перетворюється на застиглу декорацію, де члени екіпажу ледь рухаються, голоси розтягуються в майже нерозбірливий шум, а звичайний простір корабля стає чимось на кшталт музейної інсталяції з живих людей. Це одна з небагатьох серій TOS, де фантастичне припущення справді змінює фактуру екранного часу. Люди не просто говорять про дивне явище — вони починають існувати в ньому. І навіть якщо сьогодні ефект виглядає технічно наївно, сама ідея досі працює. Світ, який завжди був для тебе рухомим і керованим, раптом стає майже мертвим. (Reactor)

Кірк у цій історії теж цікавий, хоч і не особливо глибокий. Він, як часто буває в TOS, швидко входить у контакт із чужою цивілізацією через особистий зв’язок із жінкою. Reactor навіть жартує, що стандарти й цензура, мабуть, заснули, бо серія дуже прозоро натякає на те, що між ним і Ділою відбувається не лише розмова про майбутнє Скаллоса. І це справді той випадок, коли серіал поводиться майже нахабно для свого часу. Але тут є і слабкість: романтична частина не така вже й переконлива. Скоріше здається, що сценарій просто використовує харизму Шетнера як короткий шлях до емоційної близькості. Діла говорить із ним як із людиною, яка могла б залишитися з нею назавжди, але драматично ця можливість не проживається на достатній глибині. (Reactor)

Куди цікавіше виглядає лінія Спока і Маккоя. На борту вони змушені розв’язувати загадку практично навпомацки. Сулу й Угура бачать, як Кірк зникає просто на очах, але не можуть пояснити як. Спок аналізує каву, системи корабля, дивні збої в управлінні, і зрештою саме Маккой знаходить спосіб зворотного переходу, розробляючи метод нейтралізації прискорення. Reactor з характерною іронією називає це черговим випадком, коли Маккой «просто настільки крутий», що встигає знайти медичне рішення навіть для фантастичної часової аномалії. І хоч науково все це, м’яко кажучи, дуже умовно, серіально це працює: Маккой знову стає людиною, яка не філософствує над проблемою, а бере і лагодить її. (Reactor)

Дуже добрий штрих — те, що Спок не вагається і сам переходить у прискорений стан, щоби витягти Кірка назад. A.V. Club окремо писав, що цей момент приносить справжнє задоволення: Спок просто йде слідом за капітаном, а Кірк реагує на його появу так, ніби й не сумнівався, що саме так і станеться. Це дуже точний жест для всієї динаміки їхньої пари. Без великих монологів, без пафосу, без потреби пояснювати дружбу словами. Спок приходить, бо мав прийти. Кірк приймає це як природний стан речей. Саме такі сцени й нагадують, чому TOS тримається в пам’яті не тільки на високих концептах, а й на хімії центральної трійці. (AV Club)

При всьому цьому «Миттєво» лишається серією трохи недопрацьованою. Reactor прямо пише, що сценарій Гайнемана занадто перфункціональний і не створює відчуття справжньої терміновості. A.V. Club теж вважав, що багатий головний концепт використано не повністю. І справді: тут є чудова фантастична ідея, але бракує другої великої думки, яка б зробила епізод по-справжньому видатним. Наприклад, серія майже не досліджує, як суб’єктивно змінюється свідомість у таких темпоральних істот. Вона не йде достатньо далеко в моральному питанні: чи мають скаллосіанці право на виживання, якщо єдиний шлях для них — викрадення й примус. Вона радше натякає на цікаві теми, ніж проживає їх до кінця. (AV Club)

І все ж я б не назвав це серйозним провалом. У слабшому третьому сезоні серія справді відчувається компетентною, а місцями й натхненною. У ній є загадка, є динаміка, є хороший темп, є сексуальна дивність, якої TOS ніколи не соромився, і є одне з тих припущень, що легко запам’ятовуються на роки. Не випадково пізніші Trek-історії знову й знову поверталися до ідеї різних темпів часу — достатньо згадати хоча б те, що у «Вояджері» епізод «Blink of an Eye» спершу теж мав називатися «Wink of an Eye», але назву змінили, щойно згадали про цей TOS-епізод. (Reactor)

Фінал теж доволі характерний. Кірк повертається, Спок і Маккой знаходять спосіб нейтралізувати прискорення, а Угура випадково вмикає запис давнього сигналу лиха скаллосіанців. Саме під цей запис Кірк прощається з Ділою. Це, мабуть, найкраща сцена в останній частині епізоду: не тому, що вона особливо тонка, а тому, що в ній раптом відчувається масштаб втрати. Для «Ентерпрайза» це була чергова дивна місія. Для Діли — ще один шанс, який зник так само швидко, як і все її життя. І тут серія нарешті торкається справжнього смутку свого концепту: жити надто швидко означає не лише бути невидимим для інших. Це означає й прирікати себе на майже неможливий контакт із тим світом, до якого ти все ще відчайдушно хочеш належати. (Reactor)

У підсумку «Миттєво» — це не шедевр і не одна з найглибших серій TOS. Але це міцний, пам’ятний, дуже «зоряношляхівський» епізод, у якому головна фантастична ідея цікавіша за її конкретне втілення. Він бере прекрасне припущення — цивілізацію, загублену в іншому темпі часу, — і будує навколо нього доволі просту історію про викрадення, бажання вижити та неможливе кохання. Можна шкодувати, що серія не стала тоншою, сміливішою чи трагічнішою. Але навіть у такому вигляді вона залишає по собі дуже правильне враження: іноді в «Зоряному шляху» достатньо однієї вдалої ідеї, щоб епізод прожив довше за власні недоліки. І «Миттєво» — саме такий випадок. (AV Club)