«Зоряна брама: Всесвіт» — сезон 2, серія 5: «Кловердейл» (Cloverdale)

П’ятий епізод другого сезону — один із найдивніших і водночас найхарактерніших для SGU. Якщо попередні серії будували напругу через захоплення «Долі», дефіцит ресурсів і небезпечні технології Давніх, то «Кловердейл» робить хід убік: бере “монстра тижня” (інфекція) і перетворює його на психологічну лабораторію, де тестують не тільки витривалість тіла, а й те, що в серіалі давно стало головним паливом — провину, прагнення нормальності та страх втратити контроль над власним життям.

Офіційно епізод має назву “Cloverdale”, вийшов 26 жовтня 2010 року, сценарій написав Brad Wright, режисер — Alex Chapple. (Rotten Tomatoes)
Сюжетна зав’язка формулюється просто: лейтенант Скотт заражається інопланетною “рослинною” інфекцією, і це викликає в нього сильні галюцинації/сни про інше життя на Землі. (GateWorld)

Епізод, який навмисно “ламає” формат

У «Кловердейлі» автори відверто граються з очікуваннями. Серія відкривається сценою, яка виглядає як або флешбек, або альтернативна реальність: Скотт і Грір приїжджають автобусом у маленьке містечко, де на них ніби чекає “сім’я”, знайомі обличчя і якась нібито нормальність. Оглядачі прямо писали, що вже з першої хвилини зрозуміло: це буде одна з найбільш “дивних” серій SGU, бо вона починається як історія про провінційний побут і сімейні драми. (Den of Geek)

Але за секунду серіал скидає маску: це не “реальна” Земля. Це Скотт — на планеті, заражений невідомою формою життя, яка повільно його вбиває. (Den of Geek)
І тут проявляється ключовий стиль SGU: вони не просто показують інфекцію як фізичну загрозу, вони роблять її машиною сновидінь, яка витягує зі Скотта те, що він ховав під військовою дисципліною.

Інфекція як сюжет і як “психологічний сканер”

На рівні “жанру” все працює за знайомою схемою: експедиція на планету → контакт із невідомим → зараження → медики і команда шукають рішення, але час закінчується. І це справді інопланетний грибок/рослинний організм, який проявляється наростом/ураженням на руці Скотта і стрімко прогресує. (IMDb)

Та “фокус” епізоду в іншому: організм не лише руйнує тіло, він створює ілюзію іншого життя, де Скотт має шанс бути не лейтенантом, не частиною кризи «Долі», а “звичайною” людиною з родиною, майбутнім, відповідями. У синопсисах це формулюють як “дивні сни/галюцинації”, викликані інфекцією. (Rotten Tomatoes)

Це сильний хід саме для SGU, бо серіал завжди був про те, що люди застрягли не лише фізично. Вони застрягли в стані: між домом і кораблем, між тим, ким були, і тим, ким стали, між “можна ще повернутися” і “ми вже інші”.

«Кловердейл» як симуляція нормальності

Містечко “Кловердейл” у снах Скотта — це не романтика “маленької Америки”. Це радше вітрина, де кожен знайомий персонаж перетворений на роль, необхідну для сценарію “правильного життя”.

Одна з причин, чому серія так чіпляє: у цих сновидіннях Скотт отримує саме те, чого бракує на «Долі» — визначеність. На кораблі все тимчасове: стосунки, влада, моральні правила, навіть доступ до повітря й їжі. Тут же (у Кловердейлі) ніби є маршрут: приїхав додому → порозумівся з близькими → вирішив конфлікти → став “нормальним”.

Але SGU не був би SGU, якби це не розкладалося на токсичні складові. “Нормальність” у сні поводиться як пастка: вона затягує, підсовує прості відповіді, малює красиве майбутнє — і тим самим підштовхує Скотта здатися в реальності. Від цього епізод відчувається як історія про спокусу: не героїчну, а дуже буденну — “просто перестати боротися”.

Грір: якір реальності

Найкраще в “сонній” конструкції те, що поруч із Скоттом є Грір — людина, яка в SGU часто здається “чистою силою” і агресією, але тут працює як якір. У сновидінні Грір — ніби друг, який теж приїхав у місто, але його присутність постійно дисонує з “ідеальною” картинкою.

Цей дисонанс важливий: сон не може бути надто гладким, інакше він стане очевидною брехнею. Тому підсвідомість (чи організм-паразит) підмішує “шорсткість” — і Грір стає тією шорсткістю. Він не вписується в милу драму маленького містечка так, як не вписується в “комфортні” рішення на «Долі». Це персонаж, який завжди болісно нагадує: реальність не домовляється.

Ті Джей: медична драма без романтизації

Паралельно з “Кловердейлом” у голові Скотта серія тримає цілком фізичний таймер: зараження прогресує, а Ті Джей (лікарка корабля) не має ні нормальної лабораторії, ні запасів, ні розкоші довго експериментувати. У різних описах підкреслюється, що вона “пробує все відоме”, але ситуація погіршується. (IMDb)

І тут епізод знову дуже SGU: медицина — не чарівна паличка. Це виснажлива, нервова, часто безсила робота, де рішення приймаються на межі, і будь-яка помилка коштує життя.

«Доля» як середовище, що посилює страх зараження

Важливий нюанс “Кловердейла”: загроза не тільки в тому, що Скотт може померти. Загроза ще й у тому, що його можуть не пустити назад або залишити, якщо буде ризик зараження для інших. У фан-вікі-синопсисах прямо проговорюється дилема: команда має знайти спосіб вилікувати його, інакше доведеться думати про те, щоб не допустити поширення інфекції. (stargate.fandom.com)

Це те, що робить епізод морально неприємним: навіть якщо всі “хороші”, логіка виживання може змусити групу діяти жорстоко. SGU вміє показувати цю жорстокість не як “зраду”, а як наслідок системи, де ресурсів мало, а ризик — постійний.

Тема серії: правда, якої хочеться, і правда, яку можна витримати

Оглядачі часто звертали увагу, що в “Кловердейлі” сновидіння подають не просто фантазію, а висмикують правду про персонажів — їхні комплекси, образи, бажання переписати власну історію. (xxxevilgrinxxx.livejournal.com)
Це ключова якість епізоду: він працює як тест на чесність.

Скотт, який у реальному житті часто розривається між “правильно” і “хочу”, отримує світ, де “хочу” можна раціоналізувати як “правильно”.
Поруч з ним — знайомі обличчя, але з переписаними ролями. Це ніби каже: ти можеш мати ідеальну картинку, але ціною буде те, що ти перестанеш бути собою.

Саме тому “Кловердейл” так добре лягає в загальну арку сезону 2: після “Aftermath” і “Awakening”, де з’являється спокуса контролю й надія на повернення, тут спокуса стає максимально особистою: не контролювати корабель, а контролювати власне минуле.

Чому епізод люблять і чому він дратує

Це серія, яку легко або полюбити, або відштовхнути.

Чому люблять:

Вона смілива формою: серіал раптом стає “майже не SG”, але в найкращому сенсі — психологічно, дивно, атмосферно. (Den of Geek)
Вона дає Скотту глибину, яку не завжди встигали розкрити в екшенових серіях.
Вона нарешті відверто говорить про головну травму SGU: туга за домом може бути смертельнішою за вакуум.

Чому дратує:

Комусь здається, що “сонні серії” — це заповнювач.
Комусь не подобається, що ключова дія відбувається “в голові”, а не в реальності.

Але у випадку SGU це не заповнювач. Це спосіб показати: на «Долі» тіло вмирає від інфекції, а психіка може вмерти від надії, яка приймає форму брехні.

Висновок

«Кловердейл» — епізод, де “патоген” другого сезону набуває іншого обличчя: це не лише біологія, а зараження нормальністю, спроба втекти в світ, де все пояснено і вирішено. Серія формально стартує з інопланетної інфекції, але насправді розповідає про те, наскільки небезпечною може бути мрія “повернутися туди, де все було простіше”.

Як частина сезону це працює відмінно: після трьох серій про виживання і технології, “Кловердейл” нагадує, що найбільша загроза для екіпажу «Долі» — не Люшіанці і не поламаний двигун, а момент, коли хтось із них скаже: “мені достатньо” — і перестане триматися за реальність.